Незважаючи на християнізацію, язичницький культ предків все ще живе у народній пам’яті

Незважаючи на християнізацію, язичницький культ предків все ще живе у народній пам’яті

Культ предків – головний культ у слов’ян-язичників, це думка усіх дослідників археології і фольклору.

Слов’яни традиційно «селили» своїх померлих родичів на небі, а не під землею, як шумери.

Згідно словника староукраїнської мови XIV-XVст. сьогоднішнє слово «небіжчик» звучало як «небожчик, небощик» (небожитель). «и зходечи зъ того свЂта, князь Иван небощик, муж мой… казал записати по души своїй… (Кобринь, 1401 АкВАК ІІІ, 2)». Тобто небощик зійшов вниз, з неба.

За уявленнями слов’ян, смерть є тільки переходом у інший стан і померлий продовжував жити на тому світі, який є власне відображенням земного світу (Ібн Фадалан, Лев Діакон). Потусторонній світ за казками уявляється чудовим місцем, де можна побачити усіх своїх родичів. Це природний світ, у якому вони знаходяться у єдності із силами природи. Померлі родичі стають захисниками і покровителями живих: охороняють земельні володіння сородичів, сприяють плодоносній силі землі. Культ предків тісно пов’язаний з аграрними культами і входить у склад усіх аграрних свят.


З «Лісової пісні» Лесі Українки:


«О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю, -   
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,       
голосом ніжним тонкої сопілки,             
смутними росами з вітів моїх.               
Я їм тоді проспіваю                     
все, що колись ти для мене співав,             
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю...»


За словами А. Котляревського, «язичницька давнина мала зовсім інші уявлення про померлого, тут святкувалася ця подія, супроводжувалася веселощами і плясками».

Цар Іван Васильович в 1551 р. пред'явив церковному собору (названому по кількості статей в підсумковому описі його дій "Стоглав") цілий ряд претензій, пов'язаних з поганою діяльністю духовенства. Серед його зауважень деякі торкалися своєрідних розгульних поминань на кладовищах.

Питання 23. "У троїцьку суботу по селах і по цвинтарях сходяться чоловіки і жінки на жальниках (кладовищах) і плачуть над труною померлих з великим криком. І коли скоморохи починають грати у всякі бісівські ігри, то і вони, від плачу преставше, почнуть скакати і плясати і в долоні бити і пісні сотонінскіе співати на тих же жальниках, обманщики і шахраї".

Відповідь, природно, була дана у дусі церковного благочестя, "щоб в ті часи, коли поминають батьків, православних християн не бентежили тими бісівськими іграми" [Стоглав. Спб., 1863. Гл. 41, с. 140-141.]
Цю ж тему осмислив у своїй  повісті "Тіні забутих предків" М. Коцюбинский, яку він написав у 1911 р. після глибокого вивчення побуту, звичаїв, мови гуцулів, їх усної народної творчості, використовуючи друкарські джерела і особисті враження:
«…В головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати. Палагна зверталася до неї, до тої самотньої душеньки мужа, що сиротливо тулилась до нерухомого тіла.
– Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолі на моїх пучках? А в котру доріжку вибираєшся мужу, відки виглядати маю тебе? – голосила Палагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах.
– Файно голосить… - кивали старі сусідки і чули одвітні зітхання, що розпливались в шумі людських голосів.

Починалась забава.
Ті, що сиділи ближче до дверей, повернулися спиною до тіла, готові приєднатися до гри. Весела усмішка розтягнула їм лиця, перед хвилею скуплені в смутку, а заєць переходив все далі і далі, захоплював ширше і ширше коло і добирався вже до мерця.
- Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!..
Світло коливалось од сміху і чаділо димом.
Анничка обіймала за шию того, що висів, та смачно цілувала в уста при загальних радісних криках.
Молодиці липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне світло і затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватись, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок.

Веселість все розпалялась. Робилось душно, люди пріли у кентарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупу, що вже псувався. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготали.
Ті, що не містилися у хаті, розклали на подвір'ї вогонь і справляли коло нього веселі ігрища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душилися від сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця…».


Ставлення слов’ян до померлих родичів принципіально відрізняється від шумерських уявлень про мертвих, які повністю збереглися у сучасному християнстві.

Яка ж вона ця шумерська «мудрість»?
Заучування незмінних фактів, що означало у шумерів знання земних істин, не сприяло розвитку інтелекту. Учитель-пастир направляв «стадо учнів на підніжний корм нерухомих термінів», закріплених за ними ознак і зв'язків, що наочно представляються між ними. Медицини у них фактично не було, лікарі лікували кухарською сіллю, річковим асфальтом, панциром черепахи, сумішами трав і замовляннями, причому внутрішні причини хвороб не розуміли, лікували зовнішні прояви хвороб. Завдання для учнів були конкретними, часто рішення підганялося під відповідь заради дотримання інструкції.

Головне запозичення християн у шумерів – це уявлення про Адама і Єву, які жили в Раю. За їх уявленнями, після їх сходження з Раю повернутися до нього вже неможливо. Первородний гріх є непереборним. Після смерті померлий йде в підземний світ, який дуже мерзенний і наповнений стражданнями, померлий стає злим духом, яких допікає живих. Саме тому до цього часу в сучасному християнському похоронному обряді "запечатують могилу", щоб злий дух (померлий) не бродив серед живих, набридаючи їм.

Ось таку «мудрість» приніс у Київську Русь Володимир, який порушив прадавню традицію та мудрість своїх пращурів, і якого сьогодні хрЕстиянські сектанти (під видом рідновірів) намагаються називати святим саме за його хрещення Русі.


Добавить комментарий


Защитный код
Обновить